|
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини Саваренський Федір Петрович (1881–1946) – вчений, академік АН СРСР з 1943 року. Праці по гідрогеології та інженерній геології. Під керівництвом Саваренського складена перша довідка про підземні води СРСР. Перший хімік Носівської дослідної станції (до 1916 року). Автор праці “Грунтовий покрив Носівського дослідного поля”. Савченко Віталій Федосійович (1938 р. н.) – уродженець с. Червоні Пар- тизани. Працював актором Дрогобицького драматичного театру. Неодноразо- вий лауреат телевізійного конкурсу “Сонячні кларнети”, всесоюзних конкурсів, радіоконкурсу “Золоті ключі”. Виступав разом із синами. Закінчив Мринську середню школу. Самокиш Микола Семенович (1860–1941 рр.) – художник-баталіст, за- служений діяч мистецтв, професор, лауреат Державної премії. Автор картин “Перехід через Сиваш”, “М. Щорс у бою під Черніговом” та ін. Народився у м. Ніжин, дитячі роки провів у Носівці. Самсоненко-Дунаєва Тетяна Іванівна – уродженка с. Мрин. У роки 2-ї світової війни була радисткою партизанського загону Шандора Нограді в Угор- щині. У повоєнний час довгі роки працювала дільничим лікарем Першої Львів- ської міської лікарні. За мужність і героїзм, виявлені у роки війни, у 1965 році була нагороджена орденом “Прапор Угорської Народної Республіки” – перша і єдина серед жінок. Саченко Григорій Кирилович (1905–1939 рр.) – український поет і лі- тературознавець. Автор поетичних збірок “Зустрічний ентузіазм”, “Зеніт”, “На чатах”. Народився в с. Хаєнки на Ічнянщині. Закінчив Мринський педагогічний технікум, вчителював на Борзнянщині. Сацюк Володимир Федорович (20.08.1930–15.02.2002) – випускник Но- сівської середньої школи № 1 1950 року. Працював секретарем ЦК комсомо- лу Узбекистану, у міністерстві авіації СРСР заступником міністра. Як генерал цивільної авіації віддав багато сил підготовці персоналу Аерофлоту. Співавтор фундаментальних праць “Розвиток цивільної авіації в СРСР” та “Цивільна авіа- ція СРСР та Російської Федерації”. Свирид Віталій Олексійович – співак і композитор, лауреат першого фестивалю “Червона Рута”, лауреат Всеукраїнських фестивалів. Народився у 1956 році в с. Степові Хутори Носівського району. Сеник Микола Григорович – ланковий механізованої ланки по вирощу- ванню кукурудзи колгоспу ім. Фрунзе. Герой Соціалістичної Праці. Народився і працював у Носівці. Сеник Павло Васильович (1915–26.11.1942) – уродженець м. Носівки. Партизан, капітан Червоної Армії. Начальник штабу партизанського загону Бовкуна. Приймав участь у обороні Києва, боях з фашистськими окупантами. Віддав життя за Батьківщину. Сербін Володимир Михайлович (1896–25.04.1944). Народився на хуторі біля Мрина. Пізніше батьки переїхали до Носівки. Селянський син, у лавах Ра- дянської Армії пройшов шлях від солдата до генерала. В роки Великої Вітчиз- няної війни – генерал-майор, заступник командуючого Волховським фронтом приймав участь у підготовці бойової операції по прориву блокади Ленінгра- да. Проходив службу в 70-й армії. Воював ще за часів громадянської війни у повстанському загоні М.Г. Кропив’янського. Працював у Наркоматі оборони, викладачем у військовій Академії, начальником інтендантського військового училища. У липні 1944 року в боях на Пінських болотах був смертельно по- ранений. Похований у Парку Вічної Слави в Києві. Сердюк Євген Наумович (1876–1921) – відомий архітектор-модерніст. Автор лабораторного корпусу Носівської селекційної станції (1911–1913). Сердюков Віктор Іванович (27.10.1950 р. н.) – генерал-майор, заступник командуючого Камчатським прикордонним округом. Народився в м. Носівці. Служив 20 років на Далекому Сході, потім в Молдавії, в Україні, на Кавказі. Учасник бойових дій в Афганістані. Серебряков Леонід Борисович – журналіст, гуморист-фейлетоніст, в мину- лому – редактор носівської газети. Лауреат республіканської премії “Золоте перо”. Сірик Микола Олександрович (1923–2006) – організатор і директор на- родного історико-краєзнавчого музею в с. Червоні Партизани. Краєзнавець, фронтовик. Уродженець с. Червоні Партизани. Сірик Петро Данилович (17.12.1914–04.09.2001) – уродженець с. Червоні Партизани. Генерал-майор. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орде- ном Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом ”Знак пошани” та численними меда- лями. Воював у 178-й танковій бригаді 10-го танкового корпусу з весни 1942 року. Приймав участь у боях на фронтах під Москвою, на Сталінградському фронті, на Курській дузі, на Букринському плацдармі, був поранений. У повоєнний час пра- цював у центральному апараті Міністерства Оборони СРСР. Похований у Москві. Сидора Петро Петрович – народився в Тертишниках, працював голо- вою РК ДТСААФ, завідуючим відділом культури у Носівці. Нині – настоятель Спасо-Преображенського собору на Кіровоградщині, секретар Кіровоградської єпархії, митрофорний протоієрей. За церковні заслуги П.П. Сидора нагороджений двома хрестами з при- красами, що є найвищою нагородою Церкви, орденами Різдва Христового 1-го та 2-го ступенів, святорівноапостольного князя Володимира 2-го та 3-го ступе- нів, Нестора Літописця 1-го та 2-го ступенів, преподобного Агапіта Печерсько- го 2-го ступеня, преподобного Іллі Муромця 2-го ступеня, Золотою медаллю Міжнародного фонду Миру та багатьма іншими відзнаками. Симоненко Микола Дмитрович (1913–1981) – командир 2-го партизан- ського полку з’єднання “За Батьківщину” на Чернігівщині. Герой Радянського Союзу. Автор книжки “В лісах над Остром”. Народився в с. Червоні Партизани Носівського району. Сичова Марія Іванівна (1924–2001) – заслужений агроном УРСР, керівник- організатор сільськогосподарського виробництва, голова колгоспу ім. Фрунзе з 1971 по 1985 рік. Нагороджена орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, “Знак пошани”, медалями за доблесну працю. Скорик Віктор Варфоломійович (1944 р. н.) – доктор сільськогосподар- ських наук, старший науковий співробітник Носівської дослідної станції, май- стер спорту СРСР з класичної боротьби. Скрипець Андрій Петрович (1910–1992) – народився в с. Червоні Пар- тизани. У роки Великої Вітчизняної війни перебував на підпільній роботі, а з 1944 року – воював на фронті у Східній Прусії. Після війни працював вчителем, завучем у Носівській середній школі № 1. Скрипець Віктор Антонович (1938 р. н.) – народився в с. Степові Хуто- ри. Ланковий механізованої ланки колгоспу “Дружба”. За вирощування висо- ких врожаїв удостоєний орденів Леніна, Жовтневої Революції, “Знак пошани”. Заслужений працівник сільського господарства УРСР. Скрипець Іван Васильович (1949 р. н.) – народився в с. Рівчак-Степанівка. Заступник директора Департаменту оборонної, оборонно-промислової політи- ки та військово-технічного співробітництва Секретаріату Кабінета Міністрів України. Заслужений працівник промисловості України. Скрипець Микола Якович (1949 р. н.) – народився в м. Носівці. Поет, директор Київської середньої школи № 235, член Спілки письменників Украї- ни. Автор поетичних книг “Свічка в житі”, “Пам’ять і біль”, “Мій заколиханий рай”, “Просинь душі моєї”, дитячих поетичних книг “Пташиний ярмарок” та “Що за диво-дивина”. Випускник Носівської середньої школи № 1. Сластьон (псевдонім Гончар) Опанас Георгійович (1855–1933). Художник, мистецтвознавець, етнограф. В дореволюційний період жив і працював у Мрині. Відомий ілюстратор Шевченкових “Гайдамаків”. У за- пасниках музеїв є картини, створені під час перебування на Чернігівщині, зокрема в Мрині. Соловей Валерій Юрійович (1950 р. н.) – чемпіон України з бігу на дов- гі дистанції, переможець Токійського марафону, майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики. Народився в м. Носівці, випускник Носівської серед- ньої школи № 2, навчався у Чернігівському кооперативному технікумі. Стефановський Трифон – священник з с. Плоске (1852–1872 рр.), автор матеріалів для біографії царського духівника, протоієрея Ф.Я. Дуб’янського, “Про могили та кургани поблизу с. Плоского Ніжинського повіту Чернігівської губернії”, “Короткого історичного опису с. Плоского Ніжинського повіту”, “Про спорудження приходського храму в с. Плоскому Ніжинського повіту Чер- нігівської єпархії та освячення його”. Стратілат Микола Іванович (1942 р. н.) народився в с. Макіївці. Редак- тор журналу “Народна творчість”, доцент Інституту прикладного мистецтва та дизайну ім. Бойчука. Український графік, народний художник України, автор книг-альбомів “Храм і духовність”, “Поезія в образах”. Автор майже 200 екс- лібрисів, ілюстрував близько 100 книг. У тому числі твори В. Сосюри, М. Риль- ського, В. Симоненка та інших. Цикли і серії його робіт: “Купальські пісні”, “Седнівська осінь”, “Мир землі моїй”, “Пісня про Київ” та ін. Стратилат Михайло Іванович (1909–1943) з 1938 року – перший се- кретар Носівського райкому партії (в роки Великої Вітчизняної війни – під- пільного). Організатор і перший командир партизанського загону, а пізні- ше – з’єднання “За Батьківщину”, яке діяло на Чернігівщині. Народився у с. Макіївці Носівського району, навчався у с. Майнівці, закінчив Ніжинський педінститут. Працював учителем, директором школи у Макіївці і вчителем історії у м. Носівці та м. Чернігові. Стратилат Павло – уродженець с. Макіївки, матрос-стерновий крейсе- ра першого рангу “Паллада”. Під час оборони Порт-Артура у 1904 році був нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня – “За отличие оказанное во время военных действий с Японией 11.06.1904 года при защите крепости Порт- Артур”, а 28.07.1904 року був нагороджений Георгіївським хрестом 3-го ступе- ня. Пізніше Павло Стратилат став повним Георгіївським кавалером. Сулій Микола Миколайович (1951 р. н.). Народився у с. Червоні Парти- зани Носівського району. Завідуючий клінікою Інституту нейрохірургії ім. Ака- деміка А.П. Ромоданова, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки. |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини Танський Антон Михайлович – полковник київський, власник Макіїв- |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини Шевирьов Олександр Іванович (1917–1991) – командир 1-го партизан- ського полку з’єднання “За Батьківщину”. Герой Радянського Союзу. Шевченко Валентина – народилася 02.10.1975 р. у с. Кленовому (Ганнів- ка). Лижниця. Перемогла у змаганнях на Кубок Світу у Давосі 2003 року на дис- танції 10 кілометрів. Бронзова призерка чемпіонату світу 2009 р. у 30-кілометровій гонці в Чехії. Триразова чемпіонка Всесвітньої універсіади 1999 року, чемпіон- ка Всесвітньої універсіади 2003 року. Володарка малого Кришталевого глобуса 2004 року у класичних дисциплінах – нагорода Міжнародної федерації лижного спорту за перемогу в загальному заліку Кубка світу. Учасниця Олімпійських ігор в Нагано 1998 року (11-те місце), у Солт-Лейк-Сіті 2002 року (5-те місце) та в Турині 2006 року (7 місце). Шелест Микола Антонович (1937 р. н.) – винахідник. Лауреат Держав- ної премії УРСР 1992 року. Кандидат технічних наук. Народився у Носівці. У 1954 році закінчив Носівську середню школу № 1. Закінчив Український ін- ститут інженерів водного господарства. Шелест Олександр Данилович – уродженець м. Носівки. Радник колиш- нього Міністра Оборони України Шмарова. Шестак Варвара Михайлівна (1974 р. н.) – майстер спорту з легкої атлети- ки, чемпіонка України з кросу, чемпіонка України з марафонського бігу та бігу з перешкодами, учасниця екідему в Японії, Кореї та Китаї. Народилася в Носівці, випускниця Носівської середньої школи № 2. Нині проживає в м. Симферополі. Шиша Марія – уродженка Носівки, учасниця партизанського руху у Фран- ції. Воювала у партизанському загоні “Сірано”, пізніше у 3-му полку 6-ї бригади Французьких внутрішніх сил на чолі з підполковником Полем Буске (“Деморні”). За мужність і відвагу партизанка була нагороджена орденом “Військовий хрест” з бронзовою зіркою і медаллю. У 1945 році повернулася на Батьківщину. Шишко Сергій Федорович (1911–1997) – майстер пейзажу і натюр- морту, народний художник України з 1964 року, народний художник СРСР з 1974 року. Лауреат Шевченківської премії (1982). Народився в Носівці. В 1929–1933 рр. навчався в Київському художньому інституті (у Ф. Кричев- ського). В 1943 році закінчив Всеросійську академію мистецтв (у Б. Іогансо- на). Жив і працював у Києві. Шкребель Григорій Павлович (1946 р. н.) – художник-пейзажист, член спілки художників України. Уродженець с. Червоні Партизани. Член творчого об’єднання художників “Київський вернісаж”. Шовкун Марія Кирилівна (11.09.1920 р. н.) – партизанка-підпільниця, зв’язкова партизанського з’єднання “За Батьківщину”, вчителька-подвижниця. Шукаєв Михайло Іларіонович (1907 р. н.) – командир 1-го Воронезького партизанського з’єднання, що було сформоване на Носівщині і з боями про- йшло по ворожих тилах 11 тисяч кілометрів. Нагороджений орденами СРСР та країн, де проходив шлях з’єднання: Польщі, Чехословаччини. Щербак Олексій Давидович – вчитель біології Рівчак-Степанівської школи, створив у селі пам’ятку природи – парк з багатьма видами дерев, ар- хітектурними ансамблями, пірамідами, гірками, полянами, бесідками вручну перекидавши сотні кубометрів ґрунту. Щербакова Євгенія Семенівна (1890–1980) – народилася в с. Мрин. Вчитель. У 1954 році отримала звання “Заслужений вчитель УРСР”. Багато ро- ків працювала на педагогічній роботі в школах м. Ніжина. Похована в Ніжині. Щербакова Євгенія Кирилівна (1921–1984) – дочка Щербакової Є.С. На- родилася і навчалася в Мрині. Учениця лікаря Філатова. Проводила складні операції з поверненням зору хворим. Завідувала очним відділенням Ніжинської лікарні. Заслужений лікар України. Ювенко Віктор Васильович (1953 р. н.). Народився в Носівці. Авіамоде- ліст, неодноразовий чемпіон області і призер республіканських змагань з пові- тряного бою. Тренер сина Василя – майстра спорту України, срібного призера Чемпіонату Європи 2001 року, срібного призера чемпіоната світу в особистій першості, переможця Кубка України з повітряного бою. Ювенко Олександр Васильович (1959 р. н.). Народився в Носівці. Авіа- моделіст, майстер спорту СРСР, переможець Кубка України 1989 року. Авіамо- делі виготовлені братами Ювенками обирають найсильніші авіамоделісти світу для виступів на найпрестижніших світових змаганнях. Яшовський Іван Вікторович (1919 р. н.) – видатний український вчений у галузі селекції та насінництва. Доктор сільськогосподарських наук, професор Інституту землеробства Української Академії аграрних наук. Автор багатьох сортів проса, гречки. Автор розробок приладів та малогабаритних машин. Має понад 150 наукових праць. Майстер спорту України. Випускник Носівської се- редньої школи № 1 1937 року (1-й випуск). |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини НОСІВЧАНИ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ Все рідшають ряди учасників найкровопролитнішої війни 1941–45 рр., що забрала десятки мільйонів життів. Як сказано в “Книзі Пам’яті України” К., 1997 р. Т-6, стор. 489: “Біля одинадцяти тисяч жителів Носівського району мужньо воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу ворога, більше чотирьох тисяч відзначені урядовими нагородами”. Серед них звання Героя Ра- дянського Союзу одержали: В.Т. Броварець, Г.Г. Галуза, М.А. Ісаєнко, М.І. Кікош, А.С. Мірошник, В.О. Олбинський, М.Д. Симоненко, І.В. Тонконог. Не поверну- лись до рідних осель шість тисяч триста чоловік. Нехай священні будуть їх імена на всі віки. Доземний уклін кожній солдатській вдові, кожній долі сирітській… Ми, діти війни, зобов’язані зберегти пам’ять про захисників Батьківщи- ни для прийдешніх поколінь. Фашисти принесли нам поневолення і смерть. Трагічну долю білорусь- кої Хатині розділили 97 українських сіл, з них 21 – на Чернігівщині. У їх числі наші Козари, Сулак, частково Плоске. П’ять років ішла священна війна нашого народу, що закінчилась штур- мом Берліна, в якому брали участь наші земляки: Красносільський Григорій Ми- хайлович, Гончар Іван Васильович, Михайлець Олексій Григорович, Віротчен- ко Федір Андрійович, Парасюк Андрій Михайлович, Фомін Іван Андрійович, Діденко Василь Антонович, Шевченко Василь Степанович. Льотчик-штурман П.Л. Литвиненко поставив свій автограф на стіні рейхстагу в Берліні. У невеличкому місті Потсдам, що під Берліном, відбулась конференція, що офіційно закріпила нашу перемогу. Роботу Потсдамської конференції з ра- дянської сторони охороняли солдати 16-го прикордонного полку, в якому слу- жили наші земляки: Прищепа Д.О., Андрусенко А.Д., Охріменко О.П., Туник М.Ф., Тонконог І.Х., Трухан І., Круглій І., Івченко Є. та інші. На Нюренберзькому процесі фашистів у злодіяннях звинувачував теж наш земляк Генеральний прокурор СРСР Руденко Роман Андрійович, але це вже було потім, в 1945–1946 рр. А до того була більш як дворічна (дев’ятсот днів і ночей) блокада Ленінграда, яку пережили, вистояли і не віддали місто во- рогові його захисники, зокрема носівчани: капітан Сало М.М., Кравченко О.П., мринчанин Майстренко П.С. та інші. У Сталінградській битві брали участь підполковник Кобзар Є.Т., Жила В.Т., Прокопець В.Г., Кольба М.І. Москву захищали: Світан С.П., Кириченко З.К., Байда Т.І. Хоробро воювали на різних фронтах люди самої мирної професії – вчи- телі: Набок В.К., Скрипець А.П., Ляшенко І.Г., Малинко Т.В., Прокоп’єва Г.Ф., Прокоп’єв В.П., Василенко І.І., Шумський В.І., Доліч О.О., Нікітін В.В., Бонда- ренко О.Ф., Мироненко І.М. та інші. Набок В.К., Гончар І.В., Хоменко О.А. по закінченню війни десятиліттями очолювали школи № 1, № 3, працювали у ветеранській організації району. Вчитель Сірик М.О. був учасником штурму Кенігсберга, а в мирний час 36 років працював у рідній школі с. Червоні Партизани. Вийшовши на заслу- жений відпочинок, разом з колегами створили історико-краєзнавчий музей, щоб зберегти історичну правду про подвиги земляків. Вчитель Носівської се- редньої школи № 1 Воскресенський Є.М. служив у підрозділі гвардійських мі- нометів, які з любов’ю називали “катюшами”. В числі 127 тисяч українок, що воювали з фашистами, нелегкими фрон- товими дорогами випало пройти червонопартизанці Заслужонній Ганні Оксе- нтіївні – військовому фельдшеру з перших днів війни і до її закінчення. Носівчанам Дорошенко Вірі Михайлівні, Скляр Єфросинії Василівні, Невінському Костянтину Миколайовичу, заслуженому лікарю України Малинці Дмитру Тимофійовичу з Мрина, партизанському лікарю Бувайлику Миколі Васильо-вичу з Плоского та ін. Велика кількість жителів Червоних Партизан були командирами полків, батальйонів, рот. Генерал-майор Сірик П.Д., підполковники П.І. Лапко, І.Г. Хо- мутов, І.П. Штиволока, І.І. Зелент, майор-артилерист, а в мирний час учитель Бицький В.Є., капітани І.Т. Вовкогон, П.П. Голець, О.С. Соломаха, лей-тенанти П.Т. Циганок, І.Г. Вовкогон та інші. З великої когорти захисників Батьківщини з с. Мрин назову хоч невели- ку кількість героїв: Ярмоленко С.І., в післявоєнний час – шофер колгоспу “Україна”, Волошин О.К. – голова цього колгоспу, Сова І.М. – механік. Різними бойовими дорогами вони дійшли до Берліна. А.А. Заволовий – колишній моряк Чорноморського флоту, захищав Одесу, Севастополь. Через 29 років його зна- йшла ще одна нагорода – орден Вітчизняної війни другого ступеня. Командир партизанського загону О.Ф. Бочок брав участь у визволенні Чехословаччини, став почесним громадянином міста Кошіце. Легендарна мринчанка Самсоненко Тетяна Іванівна, перебуваючи у пар- тизанському загоні, була десантована в Угорщину як радистка. Перша жінка, що була нагороджена найвищим орденом цієї країни. На різних фронтах воюва- ли Мельниченко М.А., Шевирьов М.І., Червяк М.О., Хлібець Ф.О., Чекан Т.Л., Чекан В., Компанець І.Б. і багато інших. На всіх фронтах проявляли мужність і героїзм воїни з Носівщини. Їх бо- йові і трудові заслуги підтверджені нагородами. Так, наприклад, П.Д. Мархай має, крім багатьох медалей, шість орденів, з них 4 – бойові, і 2 – за трудову доблесть. П’ять бойових орденів має П.Я. Ярмоленко. Трьома орденами наго- роджені І.М. Мархай, Г.Я. Шейко. Чимало бойових і трудових нагород мають Л.Ф. Щипун, Буняк І.Г., Зи- кін Г.Н., Колесніков П.А., Велько П.С., Черевко В.П., Фесенко О.С. та інші. З перших днів окупації Носівщина стала партизанським краєм. Невели- кий загін переріс у з’єднання “За Батьківщину”, яке в 1943 році нараховувало дві тисячі партизан: Стратилат М.І., Бовкун І.М , Данилко Г.В., Шеверьов О.І., Сеник П.В., Гейко О.І., Григорьєв М.Р., Шевчук В.Й., Мірошник Г., кавалер ор- дена Слави Компанець В.Й. та інші. Партизанські зв’язкові, що ходили по лезу бритви: Шовкун М.К., Суп- рун Ф.М., Прокопець М.Ф., Нагорна Є.К., Кириленко Т.Ф., Сибіркіна В., Кеб- кал М.С., Кебкал Г.С., Кебкал І.П., Філь С.Г., Кривенко Н.С. Зв’язкова Жигун Федора Гаврилівна зберегла прапор військової частини, і передала після пе- ремоги нашим воїнам. Фашисти жорстоко розправлялись з родинами партизан. У селі Плоске в хаті партизана К. Коробки заживо спалено 46 жителів села, між ними по- дружжя вчителів Яковенків – Яків Денисович і Галина Олексіївна. Разом з діть- ми і матір’ю розстріляли Олександру Іванівну Ярош. З п’ятьма членами сім’ї був розстріляний Слісаренко Т.Г. В Носівці розстріляні родини партизанів Да- нилко Г.В., Гейко О.І. Після невдалої спроби знищити партизанів 11 і 12 берез- ня 1943 року було оточене і знищене село Козари. Два дні карателі методично збирали мешканців Козар та поступово, групами, розстрілювали або палили живими у власних будинках. З 4700 жителів села в живих лишилось всього 432 чоловіки (“Книга Скорботи України” Т-3, с. 191). Та країні була потрібна одна на всіх Перемога, за яку ми заплатили та- кою дорогою ціною. Пройшло вже понад 60 років з дня початку війни, а люди все продов- жують шукати своїх рідних, що загинули на шляхах війни. Ниточка пам’яті і болю зв’язує Носівщину і Сумщину. Щороку, поки була жива, навідувалася до могили чоловіка, Героя Радянського Союзу Ройченка Олександра Олександро- вича його дружина Олександра Павлівна, щоб покласти квіти, виплакатись. Дві- чі приїжджали рідні сумчанина Ганжі А.В., що загинув, визволяючи наше місто. В село Іржавець з Уралу поклонитись могилі брата, військового льотчика По- номарьова Д.І., що загинув у повітряному бою над селами Іржавець і Пилятин, кілька разів приїжджали сестри – Уфімцева Є.І. і Пономарьова Г.І. У 80-х роках Носівка зустрічала дорогих гостей – дітей жителя Архан- гельської області, рядового Лушева Георгія Федоровича. Через 36 років генерал армії Лушев Петро Георгійович і Ніна Георгіївна відвідали могилу батька, дяку- ючи краєзнавцям Носівської СШ № 2. Щороку на День Перемоги лине з Кривого Рогу офіцер запасу Жмихов В.О. до могили батька, розстріляного на території Ніжинської в’язниці в числі 150 жителів с. Червоні Партизани в 1942 році. Він доклав чимало зусиль, щоб у кінці 80-х перехоронили всіх в землю рідного села. В 2009 році пошуковці з Сумщини розшукали нашого земляка Чумака Івана Семеновича, (1921 р.н.), механіка-водія танка “Т-34”, учасника Сталін- градської битви, що героїчно загинув у боях на Курській дузі в 1943 році. Вдалось встановити, що в 1941 році жителі села Макіївки Носівського ра- йону Чумаки Петро, Іван, Сергій пішли на фронт і всі загинули. Найменший Олек- сандр – учасник бойових дій сержант, проживав в с. Макіївка, помер в 1998 році. А скільки в нас безіменних могил, де поховані люди, що грудьми закри- ли рідну землю, а не віддали ворогу. Ні пошани їм, ні слави… Без них виросли діти, які не знають, куди нести квіти і свої жалі. Не проходьте повз солдатські могили, бо там лежать люди, які віддали за нас життя. Хай буде вічна їм пам’ять і слава. |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини ПРАЦЕЮ ЗВЕЛИЧУВАЛИ НОСІВЩИНУ Голодомори, Велика Вітчизняна війна розвалили народне господарство країни, завдали неймовірних втрат народу. Тих, що загинули на фронтах, про- пали безвісти, вивезені в Німеччину, загинули від бомбардувань, хвороб, голо- ду – рахували мільйонами. Повік не забудеться трагедія села Козари, де фашис- ти знищили понад 4000 мирних жителів. Не забудуться трагедії сіл Червоні Партизани, Сулак, Плоске… І все це горе лягло на плечі матерів, дружин, дітей. А ще лягла непосиль- на праця. Надриваючись, вони вручну обробляли землю, серпами і косами зби- рали врожай, щоб здати все для фронту, все для перемоги. Це був надзвичайно тяжкий період життя для всієї країни. Неймовірно високою ціною ми здобули перемогу на фронті і в тилу. І ще довго після закінчення війни село страждало від непомірних подат- ків і державних позик. Пояснювалось це необхідністю відбудови народного господарства і зміцненням оборонної могутності держави. Після смерті Сталіна Й.В. (1953 р.) на село звернули увагу: більше кош- тів виділялось на випуск с/г техніки, розширилась сітка професійно-технічних училищ, взято курс на освоєння цілинних земель. В цей час в Носівському районі для зміцнення колгоспів були направле- ні організатори-фронтовики: Балінець М.Й., Ткач М.Ф., Федорина П.М., Бу- няк І.Г., Кононенко П.С., Волошин О.К., які доклали немало зусиль, підняли й вивели в передові зруйновані війною колгоспи. З часом в колгоспи почала надходити потужна досконала техніка, при- йшли спеціалісти середньої ланки: агрономи, зоотехніки, ветеринари. На базі колгоспу ім.Фрунзе була організована обласна школа підготовки кадрів голів колгоспів. З’явились з вищою освітою і досвідом низової керівної роботи голо- ви колгоспів: Рудь М.В., Харченко Б.І., Ілляш Г.Я., Власенко М.І., Чорнозуб В.І., Галич М.П. та інші, які сприяли подальшому розвитку с/г виробництва. В колгоспах стали створюватись механізовані ланки по вирощуванню окремих сільськогосподарських культур: кукурудзи, цукрових буряків, кар- топлі та інш. Кращі трудівники, що досягли високих показників, були удостоєні звання Героїв Соціалістичної Праці: Сеник М.Г., Билименко Ф.Т., Динник С.І., Федорцова Є.М., Ткач М.Ф., Зла М.Ф. По кілька високих урядових нагород мали керівники району: Губар А.П., Галич М.П., Комар О.І., Черевко В.П. Звання заслуженого працівника сільського господарства найпершими в районі отримали Сичова М.І., Рудь М.В. Ряд працівників с/г були нагороджені орденом Леніна: Сичова М.І., Зеленяк П.К., Шикула О.Х., Погорілко О.М., Жи- гун О.М., Карнаух М.А., Довгопол М.І., Гумен М.С., Коровай М.Й., Расюк І.В. Орден Жовтневої революції одержала, наприклад, знатна тваринниця колгоспу ім. Фрунзе Шелестюк Ніна Пилипівна. Орден Трудової Слави ІІІ ступеня – ме- ханізатори Степан Тирин та Микола Яковенко. Орден “Знак Пошани” – телят- ниця Уляна Коляда. Орден Трудового Червоного Прапора – механізатор з кол- госпу ім. Енгельса Василь Сергійович Кияниця і багатобагато інших. Добрим словом вдячності хочеться згадати будівничих за покликанням – голів правлінь колгоспів, які по 30 років працювали в господарствах, мали ви- сокі державні нагороди і людську шану. В с. Козари Харченко Борис Іванович відбудував спалене фашистами село. Це десятки добротних житлових будинків, нові двоповерхові приміщення клубу, адмінбудинку, їдальня, дитячий садок, ремонтна майстерня, багато тва- ринницьких приміщень. Господарство завжди мало свої кошти. Хорошим господарником і будівельником зарекомендував себе Кононен- ко Петро Семенович – голова правління колгоспу “Маяк” с. Лихачів. Він пер- шим в районі проклав по селу асфальтовані дороги, газифікував село. Збудував двоповерхові приміщення адмінбудинку, Будинку культури, найкращий в райо- ні монументальний комплекс ратної слави. Не дивлячись на те, що колгосп мав піщані малородючі землі, але завжди мав свої кошти. Заслужений працівник с/г Рудь Микола Васильович очолював три колгоспи в районі (виводив з відстаючих). Хороший організатор, грамотний спеціаліст, він повністю віддавався роботі. Де б не працював, залишив про себе добру пам’ять. За час його роботи колгоспи “8 Березня” (с. Софіївка), “Дружба” (с. Степові Ху- тори), “Шлях Ілліча” стали передовими по виробництву с/г продукції, а також по соціально-культурному будівництву: адмінбудинки, школи, ферми, дороги – все це зроблено завдяки його організаторським здібностям, працелюбству. Балінець Максим Йосипович очолив в 1953 році один з найбільших в районі колгоспів – ім. Куйбишева в с. Червоні Партизани. Справи в господар- стві тоді йшли не найкращим чином. Післявоєнна відбудова – це було ще одне випробування; згадайте, як працювали наші матері – напівголодні, ні взуття ні одягу. Робота зрання і до смеркання. Все винесло на своїх плечах покоління не- нагороджених героїнь. Дякуючи їх самовідданій праці, організа-торським здіб- ностям М.Й. Балінця вже в 1960–1970 рр. колгосп став мільйонером. Мені довелось в 1974-1979 рр. очолити цей колгосп після виходу М.Й. Ба- лінця на заслужений відпочинок. Доводилось докладати багато зусиль, щоб не знизити показники, бо к-п ім. Куйбишева серед 22-х колгоспів району займав перше місце по виробництву і продажу державі с/г продукції, що становило понад 10 % районного державного плану. Наприклад, свинопоголів’я було в колгоспі понад 5 тис., великої рогатої худоби – біля 4-х тисяч. В районі був побудований міжгосподарський відгодівельний комплекс, куди здавали молодняк ВРХ, де його відгодовували до здавальних кондицій (300–400 кг). Значною підмогою для відгодівлі був жом, якого було достатньо на цукровому заводі. Директором заводу кілька десятиліть працював заслу- жений працівник промисловості Заболотний Михайло Васильович. Гірко розуміти, як важко піднімати країну з руїн, скільки праці вклали люди старшого покоління, щоб створити достаток, люди мого покоління. А чи- ясь уміла рука знищила народне господарство, зробила різке розшарування сус- пільства. Залишилось продати землю – і нашої країни не буде. Багато помилок було в радянської влади, але було й багато позитивних досягнень. |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини І ВСЕ-ТАКИ НЕЗАМІННИЙ ПОСТАТЬ Миколи Адаменка була настільки непересічно-талановитою, яскраво-самобутньою, що, здається, ні до ні після нього ще не засвітилась зірка такої величини і могуті на культурному небосхилі Носівщини. Зірка, яка так яскраво спалахнула і рано згасла. Кажуть, незамінних людей не буває. Історія життя цієї людини сильно і відверто заперечує цю думку, надто у твердженнях його сучасників, яким до- велося не лише бути знайомими з Миколою Олексійовичем, а жити, працюва- ти, творити разом з ним, втілювати в життя його, здається, звичайні і разом з тим геніальні ідеї, генератором яких був цей чоловік. Часом просто диву да- єшся, звідки в цьому звичайному сільському хлопчаку стільки жаги до слова, стільки краси в думках, адже народився він у далекому 1937 році. Босоноге дитинство дитини війни пройшов Миколка сповна. Адже після того, як батько пішов дорогами війни, мати, що світу не бачила за колгоспною роботою, по- требувала допомоги. Миколка був найстаршим, та ще й єдиний чоловік у домі, тому рано подорослішав і став опорою для мами та сестричок Олі і Галинки. Закінчивши чотирирічну школу у Березанці, мав ходити в сусіднє село Липів Ріг. Здібний учень схоплював все на лету, і хоч часу вивчати бракувало, виконував домашню роботу по господарству, але навчався гарно. Проте після п’ятого класу, коли замордований фронтовими ранами, хворобами пішов у віч- ність батько, а мати лишилась у 34 роки вдовою з трьома дітьми, надія була лише на цього невеличкого, але міцного хлопчака, що здавався набагато стар- шим за свої юні роки, надто, коли починали з ним говорити, коли зустрічались з його дорослим поглядом. Війна, рання смерть батька, повсюдне лихоліття і скрута, що зусібіч об- сідали їхню родину, як і більшість тодішніх односельців, гартували Миколу як особистість, утверджуючи у його свідомості одвічні цінності, якими наділив Бог і батьки його батьків, а вони передали їх своїм дітям. Всі, хто знав Миколу Олек- сійовича, відзначали його магнетизм, непересічність і відкритість, риси, які до- повнювали і ще більше розкривали його творчу особистість. Саме доброта, ми- лосердя і скромність – з когорти тих притаманних йому рис, у яких він увесь. Після п’ятого класу навчання в школі призупинилось. Микола мав дбати про родину і пішов у пастухи громадської худоби. За сезон за кожну корову люди платили пуд зерна і годували пастушка. На мальовничих луках Березан- ки, на “берегах”, зарослих деревами та верболозами, що відділяли вузенькою смужкою рідну Миколчину вулицю від Остра, щовесни Остер розливався і під- мочував навіть городи. Отут у цій недоторканній красі і спокої формувався та- лант Миколи поета і художника. Мене берези соками поїли, І хвилі мили ноги коло броду. І тіло краплі поту просолили, Як пас на луках громадську худобу... Так писав багато років потому в одному із своїх віршів “Землі і матері”. Микола змалку любив малювати. Хтозна, звідки бралися ті вигадливі рухи олівцем, з яких народжувалися цілі сюжети, навіяні отією повсюдною красою, яка контрастувала із нестатками та бідністю. І тоді, як малий непосида залазив у дупло на вербі, звідки було гарно видно чорногузяче гніздо на старезному в’язі в кінці городу Адаменків, на його малюнках немов оживали дерева і квіти, і лелеки у польоті і гнізді з лелеченятами. І так малому було радісно з того, що навіть піс- ні, співані колись мамою, самі собою спливали у пам’яті і лились із душі. Здібність до малювання і до слова доповнювали його хист до вивчення наук. Одним з його улюблених предметів була географія. І вчителька його лю- била, і, здається, переживала найбільше, коли Миколка не прийшов у школу, бо мав пасти череду, заробляючи для сім’ї зерно. Вона не раз говорила матері, що з хлопця виросте людина. Географом він, звісно, не став, але цікавість до цього предмета жила в ньому. Навіть будучи вже завідуючим Яснозірківським клубом, він часто проводив вікторини з географії. Власне, іншої професії Микола обрати й не міг, бо, навчаючись в Ні- жинському культосвітньому училищі, від завжди був на видноті і в навчанні, і в спортивних змаганнях, і в гуртках художньої самодіяльності, і в редагуванні стіннівки. Мабуть, розумний був директор училища, який отримавши від при- служливого викладача шаржа на себе, намальованого та поетично оформле- ного Адаменком, провів “інструктаж”, але ще більше заповажав студента. З 1955 року життя Миколи Адаменка стало нерозривним з Носівщиною і, зокрема, Ясною Зіркою. Певно, невипадково, бо саме в цьому селі він став тим, яким його знають, пам’ятають, шанують. Саме тут його багатогранний та- лант розкрився. Саме з його ім’ям пов’язаний підйом культурного життя в селі і районі за кілька десятиріч його життя і творчого неспокою. У Ясну Зірку він приїхав 18-літнім юнаком і ніхто навіть не сподівався, що з того невгамовного хлопчиська виросте людина. А він просто приїхав і почав працювати на ниві культури, як несамовитий сівач на хлібній ниві: без перепочинку і у дві зміни. Його здатність зближуватися з людьми була справді феноменальною, здавалось, до кожного він мав свій підхід, мав вплив і таку силу переконання, що найперші шибеники і гультяї ставали активістами клубу, розкриваючи свої найкращі риси, про які, може, й вони самі не підозрювали, стаючи справжніми аматорськими артистами. Скоро по його приходу народився молодіжний хор, почав працювати драматичний гурток. Авторитет Адаменка зростав. Причому поважали його в селі всі. Хлопчаків, що без діла вешталися вулицями, організував у футбольну та волейбольну команди. Постійні матчі біля школи та клубу стільки збирали люду, що й темніло, а розходитися не хотілося. А хоч і розходилися, то неод- мінно в клуб – поспівати. А вже як рипнуть двері за останнім відвідувачем, у Миколи – ціла ніч для творчості. В його душі народжувалися численні вірші, етюди, оповідання “Спогад про перше кохання”, “Батько”, “Скрипка”, нариси “Старий коваль”, “Солдати зняли погони”, новели “Журавлиний смуток” тощо. Свій дебют літератора Микола Олексійович мав на сторінках районки. Разом з тим його творчого потенціалу вистачало не лише на культуру, а, передусім, на загальносільські проблеми. Він ніколи не був осторонь їх, ско- ріше – активним учасником їх вирішення. В той час були свої традиції. І районний огляд стіннівок – одна з них. Перші місця завжди були за Ясною Зіркою. Був тут і колгоспний “Перець”, біля якого за- вжди було людно, зате ті, про кого там писали, обходили його десятою дорогою. Сучасник Адаменка і його друг, тодішній голова колгоспу Григорій Вла- сенко згадував, як у 1965 році вшановували пенсіонерів із врученням їм перших пенсійних книжок. “Микола Олексійович запропонував кожному пенсіонеру вручити коровай, але ж їх було понад сто чоловік. Мусило засідати правління. Доручили майстрині з випікання Хліба Тетяні Кондрашевській цю відповідаль- ну справу, приставивши до неї кілька помічниць, але свято було незабутнє”. Зрештою, всі пам’ятні дати відзначали неодмінно в клубі. Ще й сьогодні пам’ятають очевидці проводи зими майже 40-річної давності: чудернацькі фі- гури зі снігу у парку біля клубу, катання по селу на трійках і концерт надворі біля снігових замків. Проводи в армію, вшанування ветеранів, новорічні щед- рування, різні конкурси – настільки зріднило, згуртувало людей, що почува- лися однією великою і дружною родиною. Особливим для яснозірківців було відзначення 9 Травня. Це все, як і агіт- культбригада, було народжене з неспокою Адаменка. У 1973 році йому присво- їли звання заслуженого працівника культури, призначили керівником районної агітаційно-художньої бригади “Факел”, якій у 1976 році присвоєно звання са- модіяльної народної. Все в його житті було на повен зріст – відкрито і щиро: його творчість, його душа, сім’я, усе його життя, пам’ять про яке й тепер бережуть не лише чимала когорта працівників культури різних поколінь, кому випало щастя знати Миколу Адаменка і працювати з ним, а й ті, хто повсякчас звертався до його досвіду, його творів, його постаті. Й 46 берізок, посаджених за його ініціативи в пам’ять загиблих у роки війни односельців. Чомусь хороші і талановиті люди йдуть зовсім рано від нас. І, певно, найперше пояснення тому, що їхнє життя – як факел, горить, зігріваючи всіх на- вколо, але рано гасне. Так сталось і з Миколою Адаменком: не було й 54 років, як проводжали його в останню путь. Це була величезна втрата для дружини й сина, всіх, хто його знав і шанував. Не менша, а, може, ще й більша це була втрата для культури Носівщини, серцем якої був Микола Адаменко і його твор- чість, неспокій, розум. |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини АНДРІЄНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ Звістка гірка і невблаганна: на 61-у році перестало битися щедре і не- спокійне серце Миколи Петровича Андрієнка. У розквіті творчих сил, щедрого таланту передчасно завершив він свій земний шлях і тому вдвічі боляче, бо бага- то і багато ще не встиг зробити з того, що судилося долею. Вона не раз випробо- вувала його тернистими дорогами в житті, гартуючи характер у найкращих рисах полум’яного патріота України, безкомпромісної державної людини і літератора, із серця і помислів якого народжувалось красивою квіткою слово. Воістину Сло- во, яке працювало і надихало, зачаровувало – в поезії, прозі, публіцистиці... Народився Микола Андрієнко 10 серпня 1948 року в селі Федорівці Фа- стівського району на Київщині. Пройшов гарт багатьма робітничими профе- сіями, але після навчання в Полтавському кооперативному інституті і здобутого фаху товарознавця присвятив себе роботі в споживчій кооперації Носівщини, із 1977 по 1988 рік вирісши від рядового продавця до керівника, організатора торгівлі та громадського харчування. Короткий час працював заступником голови правління райспоживспіл- ки на Миколаївщині та очолюючи один із столичних комерційних центрів. Та із 1994-го доля знову повернула його в Носівку. Працював інженером автопід- приємства, очолював учкомбінат, комерційну службу приватного підприємства, а затим агрофірми “Продагро”. Водночас у вируючому повсякденні залишався на вершині свого неспо- кійного духу як у боротьбі за незалежну Україну, так і за її розбудову. Будучи в перших рядах чолових Народного Руху України в районі, головою районної орга- нізації УНП, наближав і палко вітав помаранчеву революцію, став її ідеологом і 43 В. Фурса Славні імена Носівщини рушієм. У березні 2005 року Указом Президента України очолив виконавчу владу Носівщини, був обраний депутатом районної ради. На посаді голови райдержад- міністрації Микола Андрієнко залишався людяним і відкритим до всіх, щиро вбо- ліваючи за нове обличчя українського державного службовця. Глибоко до серця брав невдачі української влади в розбудові омріяної ним держави, переживав до болю проблеми інших і насамперед своїх земляків, умів зрозуміти і підтримати. Тому й передчасно згорів, залишивши по собі добру пам’ять в усіх, з ким був по- руч у добрих справах, у книгах, які побачили світ і ще не надруковані. Життя продовжується, і йому, як уже небожителеві, бо пройшов його стежками-дорогами на весь зріст, по-людськи й тому переходить у добру, світлу пам’ять, її неодмінно збережемо надовго. КОЛЕГИ, ОДНОДУМЦІ, ДРУЗІ |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини З НИЗІВ ДО ВЕРШИН Багата Носівщина на видатні, шановані імена своїх славних синів – про- фесорів, докторів наук, лауреатів державних премій і талановитих митців у всіх сферах мистецтва. Їх досягнення, підкорені вершини назавжди вписані золоти- ми літерами в історію нашого щедрого краю. Про одного з таких людей – носів- чанина Миколу Івановича Білошапка, який 38 років віддав роботі в Київському інституті інженерів цивільної авіації, я й хочу розповісти. Народився і ріс Микола у Носівці в надзвичайно бідній сім’ї, оскільки батьки були інвалідами. Жила родина практично з людських милостинь, часто- густо перебиваючись навіть без крихти хліба. Добре, хоч дах над головою був: прихожани Троїцької церкви склалися та купили малесеньку стареньку хатин- ку, в якій ледве вміщалося одне ліжко на всіх, стіл, стілець та грубка-буржуйка. В таких умовах пізнавав світ маленький Миколка. То були важкі повоєнні роки, держава з величезними труднощами зво- дилася з руїн, тому соціально незахищеним верствам населення доводилося особливо гірко. Надто ж коли потрібно було піднімати на ноги дитину. На щас- тя, й тут добрі люди стали у поміч. У молодших класах хлопця частково взяла на утримання вчителька Г.Ф. Прокоп’єва. Потроху допомагали й школа, кол- госп ім. Кірова, сусіди й однокласники. Що й говорити, за таких обставин непросто зберегти віру в життя, надію на майбутнє. Але Миколці це вдалося. Цілеспрямований, завжди привітний, ввічливий, він любив усе прекрасне, захоплювався історією і технікою. Уже в другому класі почав майструвати радіо з навушниками і таки довів справу до кінця. А в шостому зробив велосипед із запчастин, що назбирав у металобрух- ті на подвір’ї школи. Тоді учні обов’язково щороку збирали металеві відходи і привозили їх в школу для подальшого відправлення на переробку. До того ж хлопчик дуже старанно навчався, однаково добре орієнтувався у всіх шкільних предметах. І напрочуд легко знаходив спільну мову з ровесниками, мав чимало друзів, анітрохи не комплексуючи, що не має і половини того, що мали вони, зростаючи у сім’ях середніх статків. Літнього відпочинку у Миколки ніколи не було. Щоб допомогти бать- кам якоюсь копійчиною, працював і на консервному заводі (збивав ящики), і на залізничній станції розвантажував вагони. Так і минало його зовсім не- дитяче дитинство. По закінченню школи юнак вступив до інституту інженерів цивільної авіа- ції. Навчався добре, знову ж таки працюючи у вільний від занять час на кількох роботах. Причому це не заважало йому показати себе у навчанні з найкращого боку, зайнятися активним дослідженням нових технологій в авіаційній справі. Як здібного і перспективного студента його залишили працювати в інституті. Микола Іванович сповна виправдав високу довіру професорсько- викладацького складу цього учбового закладу. Він 30 років був доцентом ка- федри технологій і ремонту авіаційної техніки, незмінним вченим-секретарем механічного факультету, 18 років займав посаду секретаря експертної комісії з питань технічної дисципліни, є автором 72 наукових праць. За свою невтомну працю М.І. Білошапка удостоєний високого звання “Винахідник СРСР”. Довгим і нелегким був шлях цього видатного чоловіка нагору й дійсно високою досягнута вершина. Проте, він ніколи не забував, звідки вийшов, не соромився минулого і залюбки спілкувався з простим людом. А ще дуже лю- бив свій рідний край – Носівку і у відпустку приїздив тільки сюди. Відпочивав душею, відвідуючи знайомі місця й обов’язково на велосипеді проїжджав усе місто, спостерігаючи, як воно змінюється, осучаснюється. Та, видно, вигадницю-долю не влаштувала безхмарна вись щастя. Під- ступна хвороба поступово робила свою чорну справу і її незворотний кінець Микола Іванович відчував щодня, щогодини. Коли ж до межі залишалося всього декілька кроків, попросив дружину похоронити його в рідній Носівці. Тепер він назавжди відпочиває в землі, яку так любив усе своє життя. Цими днями минає сорок днів, як на 66-му році життя не стало М.І. Бі- лошапки та пам’ять про нього житиме вічно – у людських серцях, в наукових роботах, знімках і біографічних матеріалах, що зберігаються в музеї школи № 1, звідки він колись отримав путівку у широкий світ, і став гордістю школи. |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини ОДА ОКУЛІСТУ Бобрик Л.М. посвящаю: Руки нежные, тонкие, Пальцы пахнут зеленкою. От недугов спасают, Веру в солнце вселяют. Пусть в конце операции – Стоны вместо овации. Пусть в часы одинокие – Вновь сомненья жестокие. Только радость все ближе С криком: “Доктор, я вижу! Вижу дали безбрежные!” … Руки тонкие, нежные. Вера БЕРКОВЕЦ “Шлях до комунізму” №№ 56–58 9 травня 1987 рік Бобрик (Довгаль) Лариса Михайлівна, випускниця Носівської СШ № 1 1954 року, без сумніву являється одним з кращих офтальмологів України. Народилася 31 березня 1936 року в сім’ї вчителя Довгаля М.П. Закінчи- вши школу зі срібною медаллю, вступає до Чернівецького медінституту на лі- карський факультет і в 1960 році отримує диплом лікаря. Так з 1960 року по- чалася і продовжується по цей час лікарська діяльність Лариси Михайлівни. Спочатку в Менській, а потім Носівській районних лікарнях (1961–65 рр.). далі навчання в клінічній ординатурі при Київському інституті вдосконалення ліка- рів (1965–67 рр.) і всюди напружена праця. Бобрик Л.М. навчалася у кращих офтальмологів країни і світу: професора Шевальова Володимира Євгеновича, академіка, професора Сергієнка Миколи Марковича, в Одеському НДІ очних хвороб та тканинної терапії ім. академіка Філатова, членкора АН України Пучковської Надії Олександрівни, академіка Федорова Святослава Миколайовича (Москва, НТК “Хірургія ока”), головного офтальмолога Збройних Сил Радянського Союзу професора Волкова. Проходи- ла стажування в США та Канаді. Від своїх вчителів переймала все найкраще, за- вдяки чому стала висококваліфікованим хірургом-офтальмологом. За роки своєї праці Бобрик Л.М. виконала тисячі складних операцій. Довгий час (до 1998 року) працювала Головним офтальмологом Київського облздороввідділу, очолювала очне відділення Київської обласної клінічної лікарні. Поряд з напруженою пра- цею хірурга-практика проводила плідну наукову роботу. Очолювала “Офтальмо- логічне товариство” Київської області, запропонувала нові методики хірургіч- них втручань при ушкодженні очей, глаукомі, відшаруванні сітківки, першою в Україні здійснила пересадку переднього відрізку ока. Приймала активну участь у міжнародних конференціях, з’їздах та симпозіумах з офтальмології. Виховала не одне покоління лікарів-офтальмологів. Бобрик Л.М. першої відгукнулась на Чорнобильську біду, детально обстежила тисячі дітей Чорнобильської зони, що зазнали радіаційного впливу протягом тривалого часу. Потім Лариса Михайлівна очолює відділення провідного офтальмоло- гічного закладу України – “Центру мікрохірургії ока”, “Офтальмологічна до- помога хворим вдома”. За сумлінну працю та вагомий внесок у розвиток офтальмологічної служби Київщини Бобрик Л.М. нагороджена орденом “Знак Пошани”. Лариса Михайлівна заслужено користується повагою колег та глибокою вдячністю і любов’ю десятків тисяч людей, яким повернуто зір. |
3 квітня 2010
| Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини ПАРТИЗАНСЬКИЙ КОМАНДИР До 100-річчя від дня народження Героя Радянського Союзу І.М. Бовкуна Ім’я цього героя, командира партизанського з’єднання “За Батьківщи- ну”, що діяло під час Великої Вітчизняної війни на Чернігівщині і, зокрема, на Носівщині, добре знайоме жителям нашого краю, особливо людям старшо- го покоління, для більшості з яких він став своєрідним символом визвольного партизанського руху на Поліссі. Між тим, народився Іван Михайлович Бовкун далеко від Чернігівщини – в станиці Старокорсунській Платаровського району Краснодарського краю в родині кубанського козака. Там, в атмосфері кращих сільських традицій і спогадів про героїчне життя його прапрадіда – козака За- порізької Січі, пройшли дитячі та юнацькі роки Івана. У 1927 році юнака призвали служити до лав Червоної Армії, там закін- чив військове училище, після чого був призначений командиром взводу, а за- тим – батальйону 43-го стрілецького полку, що розташовувався у містечку Ям- піль. Тут і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ганною Микитівною. Пізніше жінка розповідала, що свататися Іван приїхав до неї на білому коні, який за наказом вершника опустився перед нареченою на передні коліна. Той видовищний і красивий момент їй запам’ятався на все життя. Із грудня 1940 року капітан Бовкун командував 19 стрілецьким полком, який з перших же днів війни був на передовій. А в лісі біля Рівного Івана було тяжко поранено. На щастя, непритомного командира знайшов і вилікував се- лянин Павло Тростинський. Оговтавшись після поранення, Іван знову вирушив на фронт, по дорозі за- вернувши на коротку гостину до батьків своєї дружини у Ямпіль. Там дізнався, що Ганна евакуювалася у Ніжин, тож і собі подався у поліський край, аби знайти її. Добравшись до цього містечка, Іван Бовкун розшукав дружину свого одно- полчанина Якова Медвєдєва – Ольгу Андріївну, від якої дізнався, що в Ніжині проживають три командири Червоної Армії – оточенці Іван Коновалов, Петро Красницький та Дмитро Ломтєв. Вони створили підпільну групу і розповсюджу- вали листівки антифашистського змісту. Розуміючи, що цього у боротьбі з воро- гом замало, Іван Бовкун з Петром Красницьким подалися у Носівський район на пошуки партизанів. Вже у селі Криниця їм пощастило зустріти дружину коман- дира взводу зв’язку І.Т. Вовкогона Надію Павлівну, яка познайомила їх з братом свого чоловіка Пантелієм та колишнім головою Червонопартизанської сільради Іваном Огієнком та іншими місцевими партизанами. А вже вони привели нових знайомих у Сулак, де знаходився на той час командир їх загону М.І. Стратілат. Він дав завдання ніжинським підпільникам знищити місцевий склад паливно- мастильних матеріалів та коменданта міста – генерала Віндлера. Завдання було виконано, але почалися арешти підпільників. Івану Бовкуну та ще чотирьом його побратимам вдалося втекти і вони приєдналися до загону Стратілата, який тоді розташовувався на Сіриковому острові. Михайло Іванович призначає Івана Бов- куна командиром відділення і одразу ж посилає його в село Колісники роздобути продуктів харчування. Партизани успішно провели цю операцію, за ініціативою Бовкуна не серед сільчан зібравши продукти, а захопивши там поліцейський стан. За це самоуправство М.І. Стратілат оголосив Бовкуну догану. Чимало розбіжностей у поглядах між ними було і потім. Кадровий ко- мандир Бовкун рвався в бій, наполягав на активізації партизанського руху, а секре- тар райкому Стратілат побоювався, що фашисти жорстоко мститимуть мирному населенню. Згодом так і сталося. Коли група партизанів на чолі з Миколою Симо- ненком пішла у Червоні Партизани аби забрати там схований кулемет, їх оточили поліцаї і зав’язався нерівний бій. У ньому загинув партизан Іван Костюченко, але перед тим йому вдалося убити німецького унтерофіцера і його вівчарку. За це фа- шисти забрали з села 150 чоловік і розстріляли їх в ніжинській в’язниці. Після цього окупанти посилили облави на партизан і народні месники ви- рішили йти далі у ліси до фронту, аби встановити зв’язок з іншими партизанами. Та спокійно дійшли лише до села Гусавка Березнянського району (нині Менщи- на). Там на них напали німці і в бою загинули партизани Кузьма Огієнко, Федір Бібіков, Іван Разін, Петро Мазуренко та Наташа Боровик. Частина бійців вирвалася з бою і пішла до лінії фронту, а решта повернулася у носівські ліси. Таким чином організувалися три партизанські групи. В групу Стратілата ввійшли в основному члени партії та актив з Носівки, в групу Бовкуна – бійці і командири-оточенці, а Симоненко командував жителями Червоних Партизан та прилеглих сіл. Загін Бовкуна успішно діяв на Носівщині, здійснивши, зокрема, ряд важ- ливих операцій на залізниці. А в листопаді 1942 року у загін прибув уповно- важений українського штабу партизанського руху Я.Р. Овдієнко, який об’єднав розрізнені партизанські групи в єдиний загін, комісаром якого після загибелі М.Г. Гонти став М.І. Стратілат. На той час загін був уже достатньо великою силою, мав свій кінний ескадрон, тож народні месники вирішили зробити три рейди з кобижчанських лісів селами Козелецького, Носівського та Ніжинського районів. Під час цієї кампанії загін Бовкуна, Стратілата та Овдієнка об’єднався з загоном Симоненка, згодом утворивши масштабне партизанське з’єднання “За Батьківщину”. Більшими і дошкульнішими ворогам стали й бойові опера- ції партизан. Аби помститися месникам, фашисти у люті спалили села Козари та Сулак, Коробчине і частину Червоних Партизан. А в травні проти месників були кинуті есесівські полки, артилерія, танки та літаки, які змусили відсту- пити партизанів за Десну. Та невдовзі з’єднання повертається на Носівщину і розпочинає масштабну “рейкову війну”, майже щодня пускаючи під укіс ворожі ешелони. А 29 червня 1943 року партизани за наказом І. Бовкуна знищили відо- мий фашистський бронепоїзд “Адольф Гітлер”. Окрім бойових дій, опікувалися партизани так званим патронатом – жін- ками, дітьми і людьми похилого віку, які посильно допомагали визволителям у непростому лісовому побуті – прали одяг, готували їжу і навіть слідкували, аби штаб не застала зненацька повітряна атака. Партизанське з’єднання під командуванням І.М. Бовкуна росло і міцніло з кожним днем. Загалом же в цей період його діяльності в тилу було знищено 5198 окупантів, 27 поліцейських станів, 69 поїздів, 17 паровозів, зірвано 18 за- лізничних мостів, у 300 місцях було пошкоджено залізницю, виведено з ладу 70 кілометрів мережі телефонного зв’язку, знищено чимало транспорту ворога, захоплено станковий та ручний кулемет, 45 гармат та ще безліч зброї і боєпри- пасів. Та головні бої були ще попереду. За наказом начальника штабу партизанського руху генерала Строкача з’єднання “За Батьківщину” у кількості 6000 чоловік у вересні 1943 року ви- йшло на форсування річок Десни, Дніпра та Прип’яті. Тільки таким чином можна було звільнити Київ від окупантів, тому партизани, перейшовши на правий берег Дніпра, утримували там плацдарми до приходу частин Червоної Армії під шквалом вогню німецької авіації та артилерії, який забрав життя по- над 500 партизан. За героїчну боротьбу в тилу ворога та успішне форсування Дніпра і Прип’яті Указом Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 р. командиру партизанського з’єднання “За Батьківщину” І.М. Бовкуну та командирам пол- ків з’єднання О.І. Шеверьову і М.Д. Симоненку було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Після розформування з’єднання “За Батьківщину” І.М. Бовкуна направ- ляють працювати начальником штабу партизанського руху при розвідці Чет- вертого Українського фронту. Тут він готував кадри для організації партизан- ського руху в Румунії, Чехословаччині та Угорщині. На цій посаді протягом війни Іван Бовкун дослужився до полковника. Та ледве вщухли останні ворожі постріли, як на вимогу Олексія Федо- рова служба безпеки СРСР почала збирати компромат на І. Бовкуна. Його по- садили у московську Луб’янку і називали німецьким шпигуном, ворогом на- роду, аби отримати потрібні їм зізнання, жорстоко катували героя війни. Як потім розповідав мені колишній партизан з’єднання, полковник юс- тиції Петро Андрійович Кропив’янський, після звільнення Іван Михайлович приїздив до нього у Ніжин і показував численні рубці на своєму тілі – сліди допитів, якими так і не змогли змусити його визнати себе зрадником народу і терористом. На його користь були і свідчення партизанів-побратимів. А за- тим “справа Бовкуна” потрапила на стіл військового прокурора Збройних Сил СРСР генерал-лейтенанта Афанасьєва, який теж відкинув усі безглузді звину- вачення. Але й після цього І. Бовкун ще рік сидів у в’язниці м. Києва і був звільнений за амністією. Вже живучи у Львові, обурений несправедливістю, І. Бовкун пише скарги на ім’я головного прокурора СРСР та заступника голови Верховної Ради УРСР С.А. Ковпака і тільки після цього йому було повернуто звання полковника та Героя Радянського Союзу. У 1957 році І.М. Бовкун видав свою книгу про партизанський рух на Чернігівщині “Солдати другого фронту”. Але вона не проходить бюрократичні коридори і автора виключають із партії, роблять все, аби книга не дійшла до на- роду. П.А. Кропив’янський згадував, що саме в цей період, коли була знищена книга, він єдиний раз бачив сльози на очах в Івана Бовкуна. Після того він напи- сав листа Хрущову, де, як і в книзі, ставив багато риторичних запитань і щодо зникнення комісара Стратілата після відвідин Москви, і численних непоряд- них вчинків Федорова, який фактично обезглавив з’єднання “За Батьківщину”. Але Хрущов не знайшов кращого рішення, ніж відправити листа Федорову для ознайомлення. Тож лише через 21 рік після виходу першої частини книги “Сол- дати другого фронту” у московському видавництві “Дитяча література” вийшла друга книга І. Бовкуна “Подвиг під псевдонімом”, в якій були описані всі го- ловні події діяльності партизанського з’єднання “За Батьківщину”. Але все ж таки це була книга для дітей і в ній неможливо було показати всю правду про жорстокі реалії. Тому навіть сьогодні ще чекають дослідження численні чутки про конфлікти між Бовкуном і Стратілатом, які не раз спростовували колишні партизани Іван Станжур, Петро Кропив’янський, Іван Кривенко, Павло Варуха, Оксана Коробко та інші. Й сам Іван Бовкун у своїй книзі пише про хоробрість і чесність Стратілата, з яким пліч-о-пліч пройшов немало бойових шляхів. Після війни Іван Бовкун жив і працював директором кінотеатра у Льво- ві, але не раз приїздив на Чернігівщину на зустрічі з побратимами. Був він і на відкритті обелісків в Орішному і кобижчанському лісі. А в 1981 році приїж- джав на похорон бойового побратима М.Д. Симоненка. Помер І.М. Бовкун на вісімдесятому році життя 8 травня 1988 року і по- хований на центральній алеї Личаківського кладовища у Львові. Цьогоріч виповнилося 100 років від дня народження цього мужнього захисника Вітчизни. Голова ніжинської секції ветеранів-партизанів П.А. Кро- пив’янський організував дійсно незабутній вечір пам’яті І.М. Бовкуна, який відбувся в актовому залі місцевого аграрного інституту. Зі Львова у Ніжин при- їхали дочка Івана Михайловича Тамара Іванівна Суліна, внучка Наташа з чо- ловіком Валерієм та правнуки Катя і Владислав, які перед початком урочистих зборів запалили свічу пам’яті перед портретом свого прадідагероя. Того дня було багато виступаючих й не залишилося, напевно, жодної людини в перепов- неному гостями залі, байдужої до непростої долі цієї неординарної, мужньої людини. Після офіційної частини зборів відбувся концерт, затим громадська па- нахида і, звичайно ж, море спогадів – однополчан, рідних, які з болем говорили і про перепоховання героя з центральної алеї кладовища в дальній його кінець. Але Україна пам’ятає своїх героїв і мають пам’ятати їх наступні поко- ління. Незабаром в Ніжині ім’ям Героя Радянського Союзу І. Бовкуна буде на- звана вулиця, а найголовніше – його подвиг продовжує жити в серцях людей. На це І.М. Бовкун заслужив самим своїм життям, до краю покладеним на вів- тар Батьківщині. |
3 квітня 2010
|
| Закрити |
